Богдана Войтенко: «Учням треба більше «вилазок» зі школи в реальне життя, бо далі вони житимуть в цьому житті, а не в школі».

Спектр можливостей, які мають в цьому житті діти, значно виходить за рамки того, що пропонує школа. Я однозначно бачу, як система освіти не  дає вибору і свободи дій, натомість  дає готові шаблони.  Школа не чує дітей.  Я часто намагаюсь пояснити учням, що можливостей є стільки, скільки ви їх можете собі уявити. А якщо здається, що їх нема, то можна придумати. Бо власне все в їхніх руках.  Я переконана, що варто їм це повторювати раз по раз, тому що є шанс, що  колись вони згадають ці слова і вони їм знадобляться, – говорить Богдана Войтенко, ділячись підсумком майже п’яти десятків зустрічей з учням шкіл українського Полісся.

Богдана має вісім років досвіду освітньої  роботи з дітьми різного віку, нині – старша наукова співробітниця Національного центру народної культури  “Музей Івана Гончара”, психолог в альтернативній школі Unicorn school Kiev. Також вона працює з підлітками в рамках транскордонного україно-білоруського проекту «Craft it! Навчися і зроби», який охоплює територію Полісся, в тому числі, Рівненську область, а реалізовується за кошти Європейського Союзу. Мета – показати перспективність традиційних народних ремесел регіону і навчити майстрів продавати такі вироби на світових торгових майданчиках.

Однак команда проекту підходить до завдань структурно і стратегічно: недостатньо навчити торгувати на нових ринках існуючих майстрів, варто міняти ставлення до рукотворної продукції, аби люди розуміли, що це повноцінна, інколи досить непроста, щоденна праця, яка при серйозному підході може приносити стабільний і суттєвий прибуток і навіть бути основних джерелом доходів.

Саме тому велику увагу приділяють спілкуванню з дітьми, які ще визначаються з тим, ким вони хочуть бути в майбутньому. Хтозна, чи є переконливим для них такі зустрічі, однак Богдана Войтенко впевнена, що можливо ці розмови і не замінять мрію про кар’єру журналіста чи юриста, але кожна така ознайомча лекція потенційно може підштовхнути частину дітей мислити значно ширше щодо сфери майбутньої творчої і професійної реалізації.

– Моя місія в цьому проекті – мотиваційна лекція для школярів. Дуже важливо донести їм про народні ремесла, які  вони є, але спочатку важливо налаштуватися на одну хвилю. Ручна праця, ремесла і тема народних майстрів – матеріал специфічний, який дітям часто не розказують, в кращому  випадку, вони можуть згадати уроки трудового навчання, і якісь  навички, що вони отримали там.  А потім ми розглядаємо ціноутворення, те, за скільки ці речі можуть продаватися за кордоном, на міжнародних платформах. Я показую приклади з інтернету з цінами на товари  хендмейд, скільки коштує ручна праця – намагаюсь змоделювати ситуацію, в якій діти б могли себе уявити майстром  і могли би спланувати свою діяльність покроково: що треба було б робити, якби вони вирішили якимось  ремеслом заробляти собі на життя?

Разом з Богданою школярі міркують над орієнтовним бізнес-планом свого імовірного бізнесу. І саме на цьому етапі вони починають включатися в розмову, сперечатися, показувати емоції. Власне, донести інформацію не вислухавши співрозмовника – хибна практика, говорить Богдана Войтенко. І наголошує: їй важливо, аби присутні в аудиторії говорили з нею, ділились власним баченням, а можливо навіть досвідом.

– Якщо говорити про «точки входу», то найперша з них – почути думки тих, з ким ти говориш. Якщо я їх готова вислуховувати, вони з більшою  цікавістю ідуть на контакт і взаємодію зі мною. Власне, мені цікаво  почути, що вони мають сказати, тому це завжди спрацьовує. Однозначно діють згадки про соціальні мережі  – це їх тригери, на які вони включаються в розмову.  Діти дуже реагують на  гроші і ті приклади з цінами й товарами, які я обрала. Насправді, я шукала такі приклади, які б не були пересічними і вражали, але реакція на них – спектр емоцій. Це і суперечки, і обурення, і зацікавлення, і спроби заперечити, але цей діалог завжди перетворюється на процес аналізу.

– А з ким легше працювати: з молодшими дітьми чи з випускниками?

– По-перше, клас завжди включається неоднорідно. Важко працювати з великими аудиторіями – чим більше  дітей, тим важче вони включаються і тим  важче мені, бо я чую, що я просто відтворюю інформацію  а не маю живого зв’язку з ними.  З тридцяти людей, а саме стільки в середньому в класі, так чи інакше залученими в розмову зазвичай  є половина. Здається, в мене кілька разів  був восьмий клас, здебільшого це старші, з дев’ятого по одинадцятий. Я можу однозначно сказати,  що 9-й клас дуже важкий і я розумію, чому,  бо це такий вік і переломний період на етапі формування цінностей. Тому однозначно одинадцятикласники набагато легші в роботі, вони вже досить добре аналізують, включаються.

Про присутність вчителів під час таких зустрічей Богдана має в арсеналі різні історії: від активної участі, залучення і підтримки, до звичайного перебування в класі, а подекуди навіть спроби піти в активний конфлікт.

– Я можу сказати, що зустрічала  вчителів і директорів шкіл,  в яких горять очі, які діляться з дітьми своєю пристрастю до творчості, будь то писанкарство чи екскурсії містом чи будь-що інше. І вони дітей закохують плекати інтерес до життя  в різних його формах.  З такими вчителями одна насолода працювати, і з аудиторією, для якої вони є наставниками – дуже видно результат, коли  люди, які працюють над тим, щоб діти виросли чесними з собою і  далі намагалися щось отримувати від цього життя  і шукати себе в ньому.

– А як щодо дітей? Чи були ті, хто вже має якісь напрацювання і цікавився не гіпотетичними моментами, а «дорожньою картою» для себе як майбутнього майстра?

– Багато дітей цікавиться проектом насправді, підходили дівчата і хлопці,  які розпитували, як подати заявки, як діяти, коли вони опанували кілька ремесел,  а чи можна мамі передати інформацію? тобто багато хто цікавився і це дуже добре, що вони підходили і  була якась ініціатива, що вони не соромилися перед однокласниками щось розпитувати, бо є різні ситуації. Те, що був інтерес, це теж дуже приємно. Були дівчата, які розказували, що вони займаються лозоплетінням, а при чому їх було двоє чи троє в  групі, вони разом підійшли і почали розказувати, про свої роботи і цікавитися, які проект дасть їм переваги. Я їх закликала долучитися, бо бачу в цьому  шанс,  яким можна скористатися – у них вже є для того підґрунтя. Був хлопець, який займається різьбярством, підходили дівчата з вишивкою.

– І зрештою, наостанок, коли закінчується зустріч, з якими відчуттями це відбувається? Зрозуміло, що зміни – процес нешвидкий і поступовий, і все ж…

– Приємно, що діти готові говорити про свої мрії і про можливості, фантазувати, хоча не відмовляються від думки про кар’єру юриста чи журналіста чи перекладача, але тим не менше, наші розмови хоча б спонукають їх замислитися над альтернативою. Підходи неформальної освіти  вже діють у всьому світі і у нас також. Це просто такі дуже звичайні  принципі за якими функціонують ці методи. Якщо говорити з дитиною  особисто і мати час на те, щоб побачити в ній людину, а не 30 чоловік, які  сидять  в класі, то це однозначно завжди працює. Я вважаю, що треба виходити за межі  школи і якщо ми говоримо про гончарство, то це має бути похід в гончарну  майстерню, якщо це ковальство, то так само потрібно бачити діяльність коваля. І таких «вилазок» в реальне життя треба робити дуже багато, бо діти далі житимуть в цьому житті, а не в школі.  І чим ближче освітня система буде до реальних речей, чим успішніша вона буде. Треба помацати життя, спробувати його на смак, побачити матеріал, опанувати роботу з ним, навчити когось. Це процес, який  не в теорії і не в підручниках, а в «полі». Змушена констатувати, це в нас є в поодиноких випадках, але загалом цього поки що бракує у якості системного підходу.

 

Спілкувалась Олена Задорожна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *